Журнал «Агитатор», август 1944 г.
Журнал «Агитатор», август 1944 г.
До 150-річчя заснування і 3-річчя оборони Одеси
Місто чорноморської слави
Ан. ПОДОЛЯНИН.
На березі Чорного моря, там, де нині розкішно красується перлина півдня України – місто сонця Одеса, рівно 150 років тому була тільки невеличка фортеця Хаджібея та виселок Хаджібей. У вересні 1794 року вирішили закласти тут місто, Рішення це не було випадковим. Воно виникло в результаті довгого історичного процесу просування російського і українського народів до берегів теплого моря, на своїй землі, що заселялись колись ще древніми таврами і уличами.
Швидко зростаючи, Одеса згодом стає адміністративним центром так званого Новоросійського генерал-губернаторства і набуває значення як торговий центр і великий порт на Чорному морі, через який Росія на півдні мала вихід на зовнішні ринки для збуту хліба, що надходив з Новоросії, Правобережної Україні і Бесарабії.
Сказати про Одесу тільки як про торговий центр, означало б не дати повної характеристики розвитку цього міста. Життя Одеси визначалось не лише зовнішньою торгівлею, як це стверджували деякі дослїдники. Вже в першій половині XIX століття в Одесі була значна кількість ремісничих і промислових підприємств, кілька шкіл, пансіонів, ліцей, який потім (в 1865 році) був перетворений на університет, єврейське училище, Публічна бібліотека (перша в Росії провінціальна публічна бібліотека, яка згодом стала великим культурним закладом), а також кілька театрів, у тому числі італійська опера, яку дуже любив і часто відвідував Пушкін під час свого перебування в Одесі з липня 1823 року по серпень 1824 року.
Пушкін тоді так характеризував Одесу: вона «влітку пісочниця, а взимку чорнильниця». Однак, вже до середини XIX сторіччя Одеса перетворилася на одне з найупорядкованіших міст Росії і в економічному та культурному житті країни посідала досить визначне місце. Саме на цей час припадає будівництво в місті відомих сходів до порту на 200 приступців, будинку біржі (тепер обком партії), палацу Потоцьких (тепер 1-а лікарня), Сабанських казарм і багатьох інших чудових будинків, що й тепер справляють неповторне враження своєю блискучою архітектурою.
Друга половина ХІХ сторіччя, у зв'язку з розвитком капіталістичних відносин в країні, характерна для Одеси швидким ростом фабрик, заводів, ремісничих майстерень. Коли на початку другої половини ХІХ сторіччя (в 1856 р.) в Одесі було 66 фабрик і заводів, а виробництво їх оцінювалося в 4 млн. крб., то вже в 1900 році їх було 486, а виробництво оцінювалося в 59 млн. крб.
Як і в кожному капіталістичному місті, в центрі Одеси виростають пишні будівлі дворянсько-буржуазних кварталів, а на околицях – робітничі квартали з маленькими хатками, брудними вулицями. Тут жили, борючись з страшними злиднями, портові, фабричні й заводські робітники, ремісники, дрібні кустарі та інша біднота. Молдаванка, Пересип, Ближнї й Дальні Млини та портові квартали були переповнені різним бідним людом, звідки заводчики і фабриканти черпали дешеву робочу силу.
Великий вплив на економічний розвиток Одеси і на розширення її зв'язків з іншими містами країни мала побудована в 1866 році залізниця. Проте найважливішу роль у розвиткові міста відігравав порт, який розмірами свого обороту посідав після Петербурга друге місце в країні.
Швидкий економічний ріст міста в другій половині XIX і на початку XX сторіччя та перетворення його в досить значний промисловий центр (в основному харчової і легкої промисловості) зумовлює і швидке зростання населення. За кількістю населення Одеса на кінець XIX сторіччя після Петербурга і Москви займала третє місце.
Населення Одеси, особливо в перші десятиріччя її заснування, було дуже строкате за своїм національним складом. Однак уже тоді, в перші десятиріччя існування Одеси, переважали тут українці і росіяни. Сюди втікали кріпаки з Поділля, Волині, Лівобережної України, Курщини, Орловщини. Тут знаходили собі притулок нащадки колишніх запорожців, міщани і ремісники, що шукали «щастя і кращої долі».
«Хай офіційним засновником Одеси вважається іспанець де Рібас, будівником порту — француз де Валан, першим губернатором Новоросії (1803–1814) — герцог Рішельє. Але не ці чужинці на російській службі були справжніми засновниками Одеси. Не були творцями нового міста і чужоземні негоціанти, яких приваблювала сюди можливість великих баришів: французи (з середовища яких вийшов перший історіограф міста — Сікар), італійці і югослави.
Ця різномасна і галаслива чужоземна колонія наклала своєрідний відбиток на обличчя міста, але справжніми творцями міста, працею яких місто будувалось, жило і росло, були росіяни, українці, євреї і почасти греки» (Проф. С. Боровий «Исторический журнал» № 5–6 за 1944 р.).
Визначне місце займала Одеса в історії розвитку революційного руху робітничого класу Росії і України. Тут в 1875 році зародилася і діяла під керівництвом Є. Заславського перша в Росії робітнича організація — «Південноросійський робітничий союз». Тут були народницькі гуртки Чудновського і Ковальського. Тут жив кілька років А. Желябов, який керував студентськими гуртками. Тут в 1900–1901 роках працювала підпільна Південнореволюційна група — зародок одеської більшовицької організації.
В рядах одеської більшовицької організації працювали Ємельян Ярославський, Р. Землячка, а пізніше, в роки реакції — В. Воровський.
Значну роль відіграли більшовицькі організації і робітничий клас Одеси в революції 1905 року. Важливе значення для розвитку революційних подій мав у той час загальний страйк одеських робітників, який переріс у збройну боротьбу проти царського самодержавства, а також повстання на броненосці «Потемкин», що прибув до порту для підтримки робітників.
Не зважаючи на жорстокі розправи чорносотенців після поразки революції 1905 року, на терори і утиски після лютого і жовтня 1917 року з боку Тимчасового уряду, контрреволюційної Центральної Ради, різних інтервентів, гайдамаків, петлюрівців, денікінців, — робітники Одеси, керовані більшовиками, протягом усього часу, аж до остаточного встановлення радянської влади в Одесі, не припиняли революційної боротьби. В цій священній боротьбі кров'ю кращих своїх синів і дочок Одеса остаточно ствердила в себе радянську владу 7 лютого 1920 року.
З встановленням радянської влади Одеса розпочала свою нову історію. За роки сталінських п'ятирічок виростають нові фабрики, заводи. Оживає, стає до життя, зовсім по-новому реконструйований порт. Утворюються нові учбові і культурні заклади. З нечуваною швидкістю споруджуються курорти, лікувальні інститути, будинки відпочинку.
За ці славні роки Одеса, нова соціалістична Одеса, керована більшовиками, стала містом важкої індустрії, здравницею і великим культурним центром на півдні нашої Батьківщини. Якщо в дореволюційній Одесі майже дві третини продукції, що вироблялась на фабриках і заводах, припадало на долю харчової промисловості, то вже в 1936 році харчова промисловість поступилася своїм місцем металообробній промисловості і на її долю припадало лише 29% всієї продукції. Крім станкобудівної, машинобудівної і харчової промисловості та ряду інших підприємств, в Одесі за роки сталінських п'ятирічок широко була розгорнена хімічна промисловість, що розмірами своїми поступалась тільки перед Донбасом.
До революції в Одесі було тільки 4 вищих учбових заклади, а на початку 1940 року було 18 вузів і 29 технікумів, в яких навчалося понад 22 тисячі студентів.
В Одесі було 42 науково-дослідних інститути. Серед них на весь світ відомі, експериментальної офтальмології академіка Філатова, де провадились операції по пересаджуванню роговиці, генетично-селекційний академіка Лисенка, де вперше проведено досліди по яровизації, і інші.
Одеса була також містом театрів, бібліотек, музеїв. Одесити пишалися тим, що тут жили й працювали такі велетні людства, як Пушкін, Горький, Адам Міцкевич, Чайковський, що тут жили і творили всьому світові відомі вчені Пірогов, Сєченов, Мечніков, Скліфасовський. Тут жив онук славнозвісного актора Щепкіна, професор історії Заходу Є. Щепкін, що помер в 1920 році, будучи членом ВКП(б) і комісаром Одеської вищої школи. Тут жив відомий музикант-педагог професор Столярський, який виховав цілу плеяду лауреатів всесоюзних і міжнародних конкурсів музикантів. Тут починали свою літературну діяльність такі відомі письменники, як Е. Багрицький, Ільф і Петров, В. Катаєв, К. Паустовський, Л. Славін, В. Інбер, М. Алігер, С. Кірсанов та ряд інших.
Більшовики Одеси з великою гордістю згадують про те, що В.І. Ленін був делегатом на III з'їзді партії від одеської організації, що він приділяв особливу увагу революційним подіям в Одесі і в 1905 році за його дорученням був командирований сюди Васильєв-Южин. Завжди тепло згадують одесити імена героїв одеського підпілля, а серед них і ім'я Миколи Ласточкіна. Не забувають одесити також Андре Марті, під керівництвом якого було піднято повстання французьких моряків проти свого уряду, що послав їх в Одесу для інтервенції в листопаді 1918 року.
Радістю і щастям була сповнена Одеса до віроломного нападу гітлерівської Німеччини та її васалів на нашу Батьківщину. У мирній творчій праці одесити, як і весь радянський народ, здобували славу своїй Вітчизні, своєму народові, своєму місту, збагачуючи його новими фабриками, заводами, культурними установами.
Страшне слово «війна», наче грім серед ясного неба, прокотилося по кварталах Одеси і поклало суворий відбиток на обличчя одеситів.
«До зброї, до оборони!» пролунав з радіорепродукторів голос нашої партії і радянського уряду. І одесити з першого дня війни почали готувати відсіч ворогові.
Перші бої з німецько-фашистськими полчищами та їхніми підручними – румунськими зграями Антонеску розпочалися на підступах до Одеси 6–8 серпня. Гітлер і Антонеску кинули на Одесу 18 німецько-румунських дивізій, до зубів озброєних технікою. Вони гадали взяти Одесу з ходу, але, як виявилося, руки були у них короткі.
69 днів оборонялася Одеса. 69 днів тупцювали німці з румунами навколо стін міста і не могли вгризти їх. Славна Приморська армія і доблесний Чорноморський флот разом з народним ополченням хоробро обороняли місто, завдаючи ворогові великих втрат. Тут, на підступах до міста, німецько-румунські війська втратили 250 тисяч солдатів і офіцерів.
Чотири рази призначав Антонеску парад своїм військам в Одесі, але героїчні оборонці міста — червоноармійці і червонофлотці зривали здійснення цих наказів. Одеса стояла неприступною скелею. Більшовики славного міста, очоливши населення, всіма силами допомагали доблесним радянським військам. Більше половини комуністів Одеси і тисячі комсомольців чоловіки і жінки були в перших лавах оборонців свого любимого міста. Обком КП(б)У на допомогу військовим частинам створив з робітників і службовців спеціальну дивізію народного ополчення і винищувальні батальйони. Понад 100 тисяч одеситів брало участь у будівництві оборонних рубежів. В місті було побудовано за трипоясним принципом 243 барикади. Підприємства міста виробляли міни, бомби, гранати. Спеціально обладнані цехи ремонтували гармати, танки, міномети, автомашини. На заводі ім. Січневого повстання переробили на танки 48 гусеничних тракторів. Було побудовано три бронепоїзди. Легка і харчова промисловість постачала оборонцям міста харчі, білизну, верхній одяг, взуття.
Зігріті любов'ю і піклуванням населення, захисники міста проявляли чудеса героїзму і відваги. Навіки уславили свої імена в боях за Одесу Герой Радянського Союзу — генерал Хренов, полковник Богданов, безстрашний снайпер Людмила Павліченко, доблесні воїни — командир полку морської піхоти Осіпов, хоробрий розвідник моряк Олександр Нечипоренко, розвідники Денисов і Михайлов, артилерист Пилюгін і багато, багато інших.
Своєю героїчною боротьбою мужні захисники Одеси збагатили воєнне мистецтво Червоної Армії. Партія і уряд високо оцінили заслуги оборонців сонячного міста, нагородивши сотні з них орденами, а також встановили медаль «За оборону Одеси». В своєму наказі від 23 лютого 1942 року товариш Сталін писав: «Назавжди збереже народ наш пам'ять про героїчну оборону Севастополя і Одеси».
Загарбникам вдалося вступити на вулиці Одеси тільки після того, як наші війська залишили її за наказом Верховного Командування.
Майже три роки німецько-румунські банди терзали живе тіло Одеси, розпинали, знищували і мучили її населення. Одесу і всю радянську територію між Бугом та Дністром румунський уряд за згодою обер-бандита Гітлера, оголосив «Трансністрією» — частиною румунського королівства. «В так званій «Трансністрії», — як повідомляла Надзвичайна Державна Комісія, — румуни, у повній згоді зі своїми німецькими хазяями, встановили кривавий розгул і нечуваний національний гніт над українцями, росіянами і молдаванами. Вони хотіли «румунізувати» Одесу — місто старовинної української і російської культури. Водночас румунські загарбники займалися нестримним грабунком, хабарництвом, зруйнували в Одесі ряд будинків і споруд».
Німецьке військове командування пограбувало одеські музеї і вивезло сотні унікальних речей: 200 картин, 80 цінних фарфорових виробів, 60 предметів з бронзи, 40 різних зразків старовинної зброї, 30 рідкісних килимів, 10 коштовних виробів з слонової кістки та інші музейні цінності.
Наслідуючи приклад своїх хазяїв — німецьких грабіжників, румуни створили спеціальні комісії для грабежу в Одесі, які очолював генерал Василіу. Ці комісії обібрали університет, медичний інститут, театри, з яких вивезли декорації, костюми, взуття, меблі, килими, ноти, книги тощо. Починаючи з Антонеску і кінчаючи рядовим солдатом та чиновником, грабували Одесу всі. На дачу Антонеску вивезено було стильні меблі, фарфор, скульптуру, рояль художньої цінності стилю рококо, картини відомих художників Куїнджі, Саврасова і ін.
Не минула грабіжницька рука окупантів і наукових закладів, підприємств, установ комунального господарства. В Бухарест, Констанцу, Ясси вивезено 108 моторних трамвайних вагонів, 25 кілометрів трамвайної колії, 10 тролейбусів. Громили знищили телефонні станції, центральний телеграф, радіостанцію, 122 початкових і середніх школи, 6 музикальних шкіл, театр оперети, літній театр, будинок народної творчості, багато наукових закладів, вокзал, лікарні, Сабанські казарми, побудовані в 1827 році. Всього знищили німецько-румунські варвари 2.290 будинків, що являли собою архітектурну, художню і історичну цінність.
Майже три роки була Одеса в полоні нестримного терору німецько-румунських окупантів. За неповними даними, окупанти розстріляли, замучили, спалили в Одесі і Одеській області близько 200 тисяч радянських людей.
Розстрілами, грабунками, терором німецько-румунські бандити хотіли скорити одеситів, примусити їх забути, що вони радянські люди, забути, що вони українці й росіяни, що вони мають свою вітчизну, мову, культуру, звичаї. Та нічого не вийшло з намагань окупантів. На терор, розстріли і знущання радянські люди Одеси відповіли запеклим опором і боротьбою, бо вони знали, що страждання їхні скоро минуть, що швидко настане час їхнього визволення.
Цей час настав. Героїчна Червона Армія, очолювана великим Маршалом Перемоги товаришем Сталіним, 10 квітня 1944 року визволила Одесу з ярма неволі німецько-румунських напасників.
Своє 150-річчя Одеса зустріла вільною. Знову щастя і радість заполонили її вулиці, квартали. Нині місто гоїть рани на своєму тілі. Мине небагато часу, як зусиллями своїх жителів і всього радянського народу, знову відродиться Одеса — місто чорноморської слави і засяє всіма барвами своєї краси під яскравим південним сонцем.
#
