Художнє виробництво на нові рейки

ОСЬ СПРАВЖНЄ МИСТЕЦТВО. Розпис Всеукраїнського селянського санаторію ім. ВУЦВК в Одесі. Фото в газеті «Известия», 13 квітня 1929 р.

1929 г., 13 апреля, одесская газета «Известия»:

У мистецтві ще чимало залишилося решток капіталістично-буржуазного устрою на вулиці, вдома, в архітектурі, в клюбах, щохвилини, на кожному кроці почувається нав,язливий дух дрібно-міщанських індивідуальних подобань. Всі ці антипролетарські тенденції загрожують правою навалою на мистецькому фронті й утворюють нездорову ситуацію «правої небезпеки».

У нас ще й досі не ставляться з рівнозначними вимогами щодо художнього виконання всіх речей життьового споживання й відрізняють «чисте мистецтво» в архітектурі, малярстві, скульптурі від «чорної кістки» щоденного буденного побуту маси.

Неорганізованість ринку виробництва, відсутність критичного ставлення до завдань мистецької культури в виробництві господарських органів та художників призводить до того, що речі вироблюються тепер абияк, не вивчаючи глибоко будову, використання різного матеріалу, обробку та проблеми зовнішнього оформлення.

Таке явище показує, наскільки заполонене тепер робітничо-селянське суспільство дореволюційними зразками художньої халтури та дрібно-буржуазними сентиментальними подобаннями. Але про це немає на Одещині жадної критичної думки в пресі, не висловлюють робітники протесту проти намулу, що ним удовільняють мистецький голод наших пролетарських мас.

Треба шукати нових шляхів для мистецької форми, беручи до уваги надбанні досягнення світової мистецької культури всіх народів та національні особливості українського народного мистецтва, втілюючи до цього зміст ідеологічний, зв'язаний з працюючими масами, що спрямовував би творчу думку пролетаріяту до комунізму.

А як же найкраще, найліпше можна перевести ці завдання, як не через матеріяльну культуру й образотворче мистецтво в побутовому виробництві?

Подивіться крамницю Гум, на вироби Харчотресту в кондитерських ЦРК що в них обгортуються цукерки? Чку обивательську міщанську «иркість» ковтають селянин і робітник разом із сладощами цукерок під назвами: «Замок щастя» з малюнком «замка», «Пылающее сердце», «Баядерка», «Медея», тощо. Що мають спільного ці назви з сучасністю, з пролетаріятом, як згучать вони селянам? Роздивиться на зразки, яка це ницість, дешевість! Там таки в крамницях і по вулицях у вітринах ви бачите повні полиці коробок для цукерків і картинок, мовляв, виставка «изящных искусств», де сповна виявляється буржуазна еротика у вигляді розфарбованих сальонних «дамочок», «голівок», що «пускают бісиків», губки й оголених жінок-красунь з фіговими листками в прозорих крепдешинах і панчохах з бантами. Товариші з робітничого кооперативу, що ви собі думаєте й куди споживачам вашим шлях?

Шпалери — ходове виробництво нашої поліграфії, вживане в помешканні кожного робітника, а чи дбає адміністрація фабрик (одеської і інших), про поліпшення художньої та ідеологічної частини? Нічогісінько, бо виробляється все за старими дореволюційними зразками, просякнутими міщанською «рутиною» ба й гірше — нові зразки наслідують старі трафарети.

А що іноді являють собою плякати, що часто жаднїсінькою рисою не відповідають ні мистецьким вимогам ні змістові. Пригадаймо останні плякати до перевиборів міської ради: в однім із них робітник скоріше в стражданнях, в передсмертних корчах кличе про допомогу аніж закликає до перевиборів ради. Вуфку, потужне виробництво, змогло б при бажанні добре організувати рекламні вуличні плякати по кінотеатрах та оформлення фойє, що б не була ця мистецька справа шабльоном, одноманітністю, а являла б кращу плякатно-рекламну культуру, а воно що далі гірше. Художники у цій справі здебільшого підганяють плякат до фотографії, забуваючи про специфічні форми й властивості техніки хорошого плякатного виявлення.

Говорять, що в Одесі найкраще внутріш. оформленням є фойе в кіні ім. Котовського. Дійсно «шедеврі» є на що там дивитися!

Кругом вас десяток картин і одне величезне, на всю стіну декоративне, пано. Все це разом на фоні задрипаного пофарбування вводить глядача в далеке життя, насичене екзотично-еротичним духом Греччини та середньовіччя, показує романтичних дам у кринолінах, що випитують про свою долю в зелених папуг, кохання з напівчоловіками, напів конями, кентаврами в березових гайках.

Невже в програмі НКО, в його відділі ВУФКУ, стоїть таке завдання виховання працівних мас? Хіба слід на ту «мазню» було витрачати гроші? А коли вже сталася така «оказія», то до якого ще десятиріччя радвлади політосвіта буде демонструвати це все перед пролетаріятом?

До цього же ще слід додати, що на всіх десятках тисяч випущених зразків поліграфії, одеських фабрик меблі бляшаних виробів на фаб. ім. Калініна тощо, жадне виробництво, жаден художник не використали надзвичайно придатних зразків української, народньої, мистецької культури, яку використовують тепер у Західній Європі, а в нас ні. Чому тут немає сліду комісії українізації?

В Одесі є чимало художніх сил, не на останній місці ми і в культурі, і при належній організованості роботи в цій ділянці ми змогли б підняти мистецтво й виробництво на вищий щабель.

Уважно мають подумати про це відповідні органи та подбати про реконструкцію виробництва. Розв'язуючи проблему культурної революції, агітпроп і політосвіта повинні у свої плани роботи включити піднесення мистецької культури на виробництві. Досить ігнорування та байдужості до цього директорів заводів і фабрик та безпідставних на це відмовок.

Утворивши художні ради при політосвіті слід мати при окрліті художню контролю над поліграфічним виробництвом. Тільки при таких заходах ми зможемо позбутися в дальшому халтури в образотворчій культурі.

ГР. ДОВЖЕНКО.