14.04.2024
Місце на карті: презентовано нову книгу з історії Одеси
«Курсаки, або Місце, якого немає на карті» — так називається книга Євгена Волокіна та Альберта Єзерова, презентація якої відбулася в Одеській національній науковій бібліотеці.
Ця зустріч зібрала неочікувано навіть для організаторів багато людей, що справді цікавляться історією Одеси і книжками про неї. На щастя, обійшлося без повітряних тривог, тож російським терористам не вдалося позбавити одеситів цікавого, насиченого й теплого спілкування, яке за наших часів сприймається справді як розкіш.
Часто предметом дослідження чи просто замилування Одесою стають її відомі всім візитівки, якісь знакові місця чи пам'ятки, що з ними місто насамперед асоціюється. Але Одеса — це й ті її місцини, що нерідко залишаються поза широкою увагою.
Це вулиці і квартали, провулки і будинки, сквери, сади та городи, це люди, які тут народилися і живуть. Про них і розповідає цей альбом, перше систематизоване видання про одеський мікрорайон Курсаки, центральною магістраллю якого є вулиця Святослава Ріхтера, та прилеглі до нього місцевості.
Робота над книжкою тривала два роки і стала справжнім викликом для авторів, зізнається Євген Волокін. Ідея належить його співавтору Альберту Єзерову: він народився й виріс на Курсаках, це місце рідне для декількох поколінь його великої дружньої родини. Зацікавившись своїм родоводом, зібравши в солідну збірку численні матеріали, фото із родинних альбомів, вирішив — а чому б не спробувати відтворити історію і самих Курсак?
Євген Волокін зізнається, що попри багаторічний дослідницький досвід і вже солідний авторський доробок спершу навіть думав від пропозиції відмовитись, бо геть незрозуміло було навіть, з чого, власне, починати.
А далі розпочалася звична робота — пошук і опрацювання численних історичних документів, мап і поштових листівок, довідників і газетних хронік, збирання старих світлин і спогадів містян, для яких історія була не історією, а просто життям з його нібито незначущими подробицями й побутовими дрібницями.
В процесі виявилось, що говорячи про Курсаки, не можна не зачепити Ближні і Дальні Млини, розшифровуючи місцеву топоніміку — не звернутись до значущої для Одеси епохи порто-франко, а слухаючи спогади мешканців про першого тутешнього власника легкової автівки чи сусіда, який тішив дітей поїздками у запряженому конем візкові, — не згадати про Дюка де Рішельє чи про куди менш симпатичні, а то й страхітливі фігури, що їх, може, й хотілося б викреслити з пам'яті, але пам'ятати потрібно.
З одним таким історичним персонажем, приміром, досить довго асоціювалась назва хутора, який був попередником нинішніх Курсак. На старих планах Одеси він значився як хутір Вишинського (на велетенському Стрільбищному полі це була єдина обжита територія, розташована поза кордоном порто-франко). Але ті, хто вважав, що йдеться про ідеолога і практика сталінських репресій в СРСР 1930 років, радянського прокурора Андрія Вишинського, помилялися.
Насправді, як встановили автори, мова про власника хутора Миколу Вишинського. Про цього пана вдалось з'ясувати, що був він губернським секретарем (це не посада, а цивільний чин, вельми невисокий — 12-й із 14-ти в Табелі про ранги). Дружину його звали Ганною, по смерті чоловіка вона успадкувала всі активи й зайнялась здаванням у найм (оренду) дач — на земельних ділянках, на які було розбито велику територію хутора.
Дочки подружжя навчалися в гімназії Березіної (сьогодні це школа № 39 на розі вулиць Успенської та Канатної). У книзі наведено табель однієї з сестер і портрет другої — з датованої 1909 роком колективної фотовіньєтки випускниць цього освітнього закладу. Цю світлину надали для книжки знані дослідники Одеси Анатолій Дроздовський і Єва Краснова, відшукавши її у своєму багатющому зібранні одеських старожитностей.
За цим одним коротким сюжетом про встановлення лише одного факту — тривалий пошук і копітка робота. А сюжетів таких у цій надзвичайно інформаційно насиченій книзі — маса. Точне визначення меж Курсак і варіанти походження цієї назви чи історії, пов'язані зі Стрільбищним полем, де провадили військові маневри, чинили масові страти і саджали городи; особливості забудови й облаштування приватного сектору чи зведення кварталів багатоповерхівок; епізоди з біографії колись уславленого заводу «Краян», секретного інституту «Темп» чи видавництва «Чорномор'я»; спогади про марні спроби вкорінити на одеській землі примхливі цитрусові чи вельми успішну боротьбу піонерів із ховрахами і за перемогу у збиранні брухту...
Це далеко не повний перелік тем, висвітлених у книзі — уже восьмої в , що вийшли в рамках проєкту . Об'єднує їх головний принцип — намагання не лише розповідати історію міста, а й показувати її. Не стало винятком і це видання. А от знаходити для нього ілюстрації, за словами Євгена Волокіна, було значно важче, аніж для попередніх, тим не менш, і з цим завданням автори впорались.
Альберт Єзеров з посмішкою згадує, що сам відповідно з фахом (він — суддя Верховного Суду) мав би бути не упередженим і не заангажованим, але в процесі роботи над книгою, переказуючи співавтору котрусь із місцевих легенд чи оповідок, наштовхувався на непохитне: «Це слова, а нам потрібні докази!» І такі докази (на підтвердження, а частіше — спростування цих легенд чи оповідок) — тепер частина книги. Це вклеєний в альбом репринт досить рідкісного плану Одеси 1916 року, на якому вказано вже згаданий хутір Вишинського, фрагменти інших мап і схем, історичні документи, десятки оригінальних фото, які публікуються вперше.
До слова, з фотографіями пов'язаний і новий проєкт, яким Євген Волокін займається зараз, співпрацюючи з науковцем із британського Оксфорду Річардом Боссонсом, кінознавцем і дослідником творчості українського кінорежисера Дзиги Вертова.
Створена 1929 року німа документальна стрічка «Людина з кіноапаратом» була надзвичайно сміливим експериментом не тільки для свого часу. Її досі називають одним з найголовніших маніфестів світового авангарду, а 2014 року Британський кіноінститут (BFI) оприлюднив рейтинг, згідно з яким цю роботу визнано найвизначнішим документальним фільмом усіх часів. Велику частину матеріалу режисер відзняв в Одесі. Яким було тоді місто, зафіксоване «кіно оком» Вертова, читачі зможуть побачити і на власні очі — завдяки архіву проєкту «Стара Одеса в фотографіях».
Втім, це справа майбутнього, альбом наразі — в роботі. Що ж до «Курсак», які вже знайшли своїх перших читачів, автори кажуть, що не претендують на всеохопність і фундаментальність наукового дослідження.
Однак, сподіваються, що прочитавши книгу, читач отримає змогу, як з окремих пазлів, суто із фактів скласти для себе певну цілісну картинку й оцінити її — без сентиментальних «рожевих окулярів», заяложених міфів чи ідеологічних нашарувань різних історичних періодів, пережитих країною, містом, його мешканцями. І зможе переконатися: Курсаки — це не тільки місце на карті Одеси. Це невід'ємна частина її історії. Історії, яка — попри все — буде продовжена.
Олена СВЕНЦІЦЬКА.
Фото Олега ВЛАДИМИРСЬКОГО.
