На главную страницу сайта
Полоса газеты полностью.

ДАЙДЖЕСТ

ПОВIДОМЛЕННЯ З НЕБУТТЯ: АРХIВ РIНГЕЛЬБЛЮМА


У вереснi 1946 року зпiд руїн одного з варшавських будинкiв видобули кiлька бляшаних коробок. Це була перша частина так званого "Архiву Варшавського ґетто", схована пiд час лiквiдацiйної акцiї липня — серпня 1943 року. Другу частину "Архiву", що мiстилася у двох алюмiнiєвих бiдонах, було знайдено в груднi 1950-го. Третю й останню частину, яку сховали напередоднi й у передчуттi останнього яскравого спалаху iсторiї єврейської Варшави — збройного повстання в ґетто, — шукають дотепер. В тому мiсцi, яке вказав пiсля вiйни один iз ватажкiв повстання — Марек Едельман, знайшли лише купку обгорiлих листкiв паперу. Нещодавно було здiйснено нову спробу пошукiв, ускладнену тим, що ймовiрне мiсце схованки перебуває на територiї посольства Китайської Народної Республiки. Ця спроба знову виявилася невдалою. Однак тi 25 тисяч сторiнок, що дiйшли до нас у збережених частинах "Архiву", є найважливiшим зiбранням джерел з iсторiї Голокосту, побаченого очима його жертв. Цi документи є унiкальними, а їх iсторичне значення годi переоцiнити: сьогоднi не можна написати жодного серйозного дослiдження про Голокост, не звертаючись до матерiалiв "Архiву".
Органiзатором масштабної роботи зi збирання документiв, що увiйшли до складу "Архiву", був iсторик, педагог i суспiльний дiяч Емануель Рiнгельблюм (1900 — 1944). Вiн народився в Галичинi, що на той час iще була провiнцiєю Австро-Угорщини, в Бучачi (нинi райцентр Тернопiльської областi).
Внаслiдок воєнних подiй середню освiту Рiнгельблюм завершив iз запiзненням — атестат зрiлостi вiн отримав лише 1920 року в гiмназiї польського мiста Новий Сонч. Спершу юнак хотiв вивчати медицину й подав документи на медичний факультет Варшавського унiверситету, але дiстав вiдмову, оскiльки в тогочаснiй Польщi дiяли обмежувальнi квоти для студентiв єврейського походження. Проте у квiтнi 1922 року йому вдалося поступити на фiлософський факультет того ж таки унiверситету, i вiдтодi його науковi зацiкавлення пов'язанi з iсторiєю.
На другому роцi навчання Рiнгельблюм стає спiворганiзатором наукового семiнару з iсторiї євреїв у Польщi, створеного при Єврейському академiчному домi у Варшавi; 1927 року захищає докторську дисертацiю, присвячену iсторiї єврейської громади Варшави до 1527 року, а 1932 року за матерiалами цiєї дисертацiї публiкує книжку. Бiльшiсть його подальших наукових праць (у сумi понад двi сотнi) стосується польського єврейства доби середньовiччя та Нового часу й охоплює широке коло питань полiтичної та соцiяльної iсторiї, аж до iсторiї медицини включно.
Вiдколи 1925 року у Вiльно створено Єврейський науковий iнститут, Рiнгельблюм входить до складу Iсторичної секцiї iнституту та афiлiйованої при ньому варшавської Комiсiї з iсторiї євреїв у Польщi.
Паралельно з академiчною дiяльнiстю Рiнгельблюм бере активну участь у полiтичному життi — вступає до лiвого крила партiї "Поалей-Сiон", де з часом набуває значного авторитету, хоча сам не розглядає серйозно можливостi виїзду до Палестини, зосередившись, натомiсть, на суспiльнiй роботi, яка могла б сприяти полiпшенню становища євреїв у Польщi.
Зокрема, з 1933 року вiн є спiвробiтником розподiльчого комiтету фонду "Джойнт" у Варшавi. Зрештою, Рiнгельблюм, як i численнi представники тогочасної польсько-єврейської iнтелiгенцiї, вважав Польщу своєю батькiвщиною. Початок другої свiтової вiйни застав його учасником Сiонiстського конгресу в Женевi, проте вiн вважає своїм обов'язком негайно повернутися додому. А вже за кiлька тижнiв польська держава, роздiлена мiж гiтлерiвською Нiмеччиною та Радянським Союзом, припиняє iснування.
Доля єврейського населення в нiмецькiй та радянськiй частинах окупованої Польщi у 1939 — 1941 роках була рiзною. Якщо нiмецька адмiнiстрацiя почала запроваджувати жорсткi дискримiнацiйнi заходи щодо євреїв уже з перших днiв окупацiї, то Радянська влада декларувала рiвнi можливостi для представникiв усiх нацiональностей та широкi соцiальнi права. Отож, знаючи про антисемiтську полiтику фашистiв, або вже встигнувши вiдчути її на собi, восени 1939 року близько 300 тисяч польських євреїв перетнули радянський кордон. У країнi Рад на них чекали здебiльшого поневiряння в пошуку роботи та виснажливi спроби отримати радянське громадянство, пiдозри в контактах з "буржуазним" Заходом, релiгiйнi та культурнi обмеження, конфiскацiї та депортацiї. Однак це годi було порiвняти зi справжнiм пеклом, яке створила для євреїв гiтлерiвська адмiнiстрацiя генерал губернаторства та територiй, безпосередньо включених до складу Третього райху.
Переповiдати тут iсторiю знищення польського єврейства в деталях навряд чи доцiльно, тому пригадаємо лише найсуттєвiше.
Перiод з вересня 1939-го до лiта 1941 року iсторики називають етапом опосередкованого винищення — за допомогою експропрiацiї, переселень та поступової iзоляцiї. Землi, що увiйшли до складу Нiмеччини, пiдлягали "очищенню" вiд євреїв у першу чергу — їх органiзовано вивозили до генерал-губернаторства чи просто виганяли iз власних будинкiв.
Вже восени 1939 року у великих та середнiх мiстах почали створювати ґетто з метою iзоляцiї євреїв вiд решти населення. Всього на територiї Польщi їх iснувало понад 400, а найбiльшим серед них було Варшавське — спочатку тут опинилися близько 360 тисяч людей, однак, пiсля хвилi переселень та внаслiдок напливу бiженцiв кiлькiсть мешканцiв гетто зросла до 450 тисяч. У листопадi 1940 року варшавську дiльницю, де мiстилося гетто, оточили цегляним муром (схожi мури постали також в iнших великих мiстах). Всерединi лютували голод i хвороби. Зазвичай в однiй кiмнатi мешкали по 6 — 8 осiб, часто без елементарних зручностей. Створенi нiмцями та цiлковито їм пiдконтрольнi органи єврейського "самоврядування" — юденрати — за талонами розподiляли невеличкi порцiї продовольства (у Варшавi мiсячний рацiон становив 2,5 кiлограма хлiба, 200 грамiв цукру та дещицю картоплi й мармеладу). Позбавленi способу заробити на життя та контактiв iз зовнiшнiм свiтом люди були приреченi на повiльне вмирання.
Єдиною напiвавтономною органiзацiєю, яка провадила доброчинну дiяльнiсть, була Єврейська громадська взаємодопомога. Працiвники цiєї органiзацiї — зокрема, й голова одного з її пiдроздiлiв Емануель Рiнгельблюм — розподiляли серед нужденних пожертви, що надходили вiд Червоного Хреста, а також (до кiнця 1941 року) вiд фонду "Джойнт". Завдяки цим пожертвам у Варшавському гетто дiяв вiддiл Товариства охорони здоров'я, а також Центрального товариства догляду за сиротами та покинутими дiтьми (Центос). Лише у Варшавi напiвiнтернати та клуби Центосу надали притулок i харчування 35 тисячам дiтей. Однак не лише фiзичне виживання було нагальною потребою мешканцiв ґетто. Молодь була позбавлена можливостi навчатися, тому однiєю з форм цивiльного опору було створення конспiративної мережi початкових та середнiх шкiл (дружина Рiнґельблюма Юдита була вчителькою в однiй iз таких шкiл).
Агресiя Нiмеччини проти СРСР започаткувала новий етап гiтлерiвської екстермiнацiйної полiтики — етап фiзичного винищення єврейства, спочатку через масовi страти, а згодом у спецiально створених таборах смертi. Першi акцiї масового знищення вiдбулися вже влiтку 1941 року на колишнiх землях Радянського Союзу. В першi мiсяцi радянсько-нiмецької вiйни на територiї Захiдної України, Захiдної Бiлорусi та Литви загинули близько 600 тисяч євреїв.
Тих, що вижили пiсля першої хвилi репресiй, було також замкнено в ґетто; втiм, як виявилося, ненадовго. Перший табiр смертi почав дiяти в груднi
1941 року в невеличкому мiстечку Хелмно-на-Нерi поблизу Лодзi. Спочатку тут загинули євреї з мiста Коло, а згодом сюди почали вивозити мешканцiв iнших мiст Центральної Польщi, зокрема, Лодзi. В сiчнi з Хелмна вдалося втiкти трьом євреям, якi були змушенi закопувати трупи отруєних газом жертв. Один зi втiкачiв, вiдомий лише на зменшувальне iм'я Шламек, змiг дiстатися до Варшави й розповiсти про те, що вiн бачив. Сам вiн невдовзi загинув разом з родиною в iншому таборi смертi — Белжецi. Крiм Белжеця з березня 1942 року на знищення запрацював Собiбор, трохи згодом — Треблiнка; незначно вiдрiзнялися за результатом своєї дiяльностi й численнi "табори працi" — внаслiдок виснаження, хвороб та розстрiлiв вижити в них було практично неможливо. З початку 1942 року гiтлерiвцi почали лiквiдацiю ґетто невеликих мiст, у березнi до таборiв смертi почали вивозити єврейських мешканцiв Люблiна, у травнi — Кракова. Хвилi смертоносної повенi наближалися до Варшави.
У той час, коли намiри фашистiв щодо "розв'язання еврейського питання" ставали все очевиднiшими, громадська праця, призначена полiпшити життєвi умови мешканцiв ґетто, втрачала свiй сенс. Натомiсть великого значення набувало завдання повiдомити свiтовi про долю тих, хто опинився за муром, тому єврейськi осередки громадського опору здiйснювали величезнi зусилля, щоб за посередництвом польського пiдпiлля передати польському емiграцiйному урядовi iнформацiю про масове знищення євреїв.
В такому самому контекстi сьогоднi можна розглядати i дiяльнiсть Емануеля Рiнґельблюма та його однодумцiв зi створення "Архiву варшавського ґетто", хоча за первинним задумом це були просто iсторичнi джерела для подальшого опрацювання.
Ще в першi мiсяцi нiмецької окупацiї Рiнґельблюм створив iз цiєю метою дослiдницький осередок пiд криптонiмом "Онеґ Шабат" (в перекладi з iвриту — "Радiсть Суботи"; в суботу зазвичай вiдбувалися таємнi збори органiзацiї). Пiд керiвництвом Рiнґельблюма спiвробiтники "Онеґ Шабат" (Герш Васер, Елiягу Ґутковський, Шимон Губербанд та iншi) не тiльки збирали письмовi документи — плакати, газети, накази нiмецької влади, а й провадили анкетування серед мешканцiв ґетто — варшав'ян i бiженцiв з iнших мiст. Питання були сформульованi в такий спосiб, щоб зiбрати якнайповнiшу iнформацiю про долю єврейських громад окремих мiст i при цьому не привернути уваги влади. Наприклад, у конспiративних школах вдалося зiбрати кiлька десяткiв анкет дiтей-бiженцiв у формi творiв на тему: "Якi змiни трапилися зi мною пiд час вiйни". Велику увагу збирачi "Архiву" придiлили долi єврейського населення на пiдрадянських територiях, ретельно записуючи розповiдi тих, хто пiсля початку нiмецько-радянської вiйни повернувся зi сходу. Навiть коли в липнi 1942 року почалася перша лiквiдацiйна акцiя у Варшавi (жертвами цiєї акцiї стали 300 тисяч чоловiк), працiвники "Онеґ Шабат" не припинили своєї роботи: намагалися врятувати твори замордованих письменникiв, збирали оголошення про "депортацiю". До "Архiву" увiйшли також численнi щоденники, спогади та розповiдi, малюнки, афiшi та плакати, якi подають широку панораму життя практично iзольованої вiд зовнiшнього свiту спiльноти. Особливим видом документiв є листи, що надходили до варшавських євреїв з iнших мiст. З плином часу це були переважно прощальнi листи: автори прощалися з друзями та родичами й намагалися їх попередити, уберегти вiд загибелi, яку зазвичай позначали евфемiзмами ("весiлля", "танок", "епiдемiя"). Серед збережених в архiвi листiв є, зокрема, листи євреїв з Плонська, викинутi з поїзда до Освенцiма 16 — 17 грудня 1942 року. Цi листи мають позначки "Прошу вкинути поштiвку до найближчої поштової скриньки", "Прошу з чемностi вкинути до поштової скриньки".
За допомогою цих документiв можна хронологiчно вiдтворити перебiг знищувальної акцiї на територiї всiєї Польщi, однак, найбiльше значення "Архiву" все ж не джерелознавче. Практично кожен документ розповiдає iсторiю окремого людського життя, несе особистий вiдбиток — часто єдиний слiд, що залишився вiд людини. На пiдставi документiв, що їх зiбрали Рiнгельблюм та його колеги, справдi можна писати iсторичнi статтi й монографiї, але найцiннiшою можливiстю, яку нам надає "Архiв", є можливiсть вiдчути власну причетнiсть до людей, насильно вилучених за межi суспiльства, вiдкинутих за мур, позбавлених права на життя i навiть на власнi могили. У суперечцi щодо "правильних" способiв репрезентацiї Голокосту здається слушною та думка, за якою найповнiше передає трагедiю не зображення страждань та принижень, яких зазнали жертви, а вiдтворення того, що, власне, було знищено: людського життя у всiй повнотi й рiзноманiтностi, життя повноцiнного та гiдного. Авторами документiв, якi увiйшли до "Архiву", були рiзнi люди, з рiзними характерами, освiтою, iдентичнiстю; однi документи написано розмовною мовою (їдишем або часом неправильною польською), iншi — найвишуканiшою лiтературною польською або iвритом. Читаючи листи та спогади, ми можемо, бодай частково, оцiнити, як багато свiт утратив з їхньою загибеллю.
Важко сказати, чи передбачав таку можливу функцiю "Архiву" його творець Емануель Рiнгельблюм. Вiн вiдчував, що не переживе вiйну, i доклав усiх зусиль для збереження документiв. Першу порцiю в десяти залiзних коробках помiстили у спецiальну схованку пiд час лiквiдацiйної акцiї 3 вересня 1942 року. На початку 1943 року закопали ще одну порцiю документiв — у двох молочних бiдонах, а напередоднi повстання в ґетто — третю (очевидно, втрачену). В березнi 1943 року Рiнгельблюм з родиною таємно залишає ґетто, але у переддень повстання, 18 квiтня, повертається. Впiйманий нiмцями, вiн опинився у таборi працi у Травнiках, звiдки йому органiзували втечу. Останнi мiсяцi свого життя вiн провiв у схованцi у Варшавi, де не припиняв наукових занять, але в березнi 1944 року нiмцi за доносом викрили схованку. Разом з Емануелем Рiнгельблюмом, його дружиною та чотирнадцятирiчним сином Урi загинули ще близько тридцяти євреїв, що намагались у такий спосiб врятуватися, а разом iз ними — поляк Мєчислав Вольський, який їх там переховував, та його племiнник Марiуш.
Iсторики вже вiддавна використовують матерiали "Архiву", що тепер зберiгається у фондах Єврейського iсторичного iнституту у Варшавi. Проте спробу повного видання цих документiв було здiйснено лише недавно. Зусиллями спiвробiтникiв iнституту з'явилися три томи: "Листи про Катастрофу" (Варшава, 1997, за редакцiєю Рути Саковської), "Дiти — таємне навчання у Варшавському ґетто" (Варшава, 2001, за тiєю ж редакцiєю) та "Повiдомлення зi схiдних земель" (Варшава, 2003, за редакцiєю Анджея Жбiковського). Дрiбну дещицю опублiкованих у цих томах документiв ми пропонуємо читачевi.

Розповiдь невiдомої мешканки Лодзi про втечу на територiю, окуповану Радянським Союзом.
"[...] Нашою базою для переходу кордону мав бути знаменитий Холм [мешканцi Холму були героями численних анекдотiв про дурнiв, — С. Г.]. В цьому мiстечку ми безрезультатно провели аж 10 днiв, бо повiрили в поголос, нiби Холм i Холмщина як невiддiльна частина України вiйде до складу СРСР. Однак час минав, i не було жодних ознак, що цi гарнi плани буде реалiзовано; тому троє найенергiйнiших iз нас (мiж ними i я), вiддiлившись вiд решти, прибули до польської Влодави, розташованої на самому кордонi. Це було 7 листопада — в рiчницю бiльшовицької революцiї, отож з радянської сторони було чути веселi вигуки та салют, ми бачили вулицi якогось мiстечка, прикрашеного прапорами й щедро освiтленого, i це на нас подiяло, мов червона ганчiрка на бика: ми вирiшили негайно за будь-яку цiну спробувати перейти кордон. Iз цiєю метою ми звернулися до перемитника, який мешкав за 2 кiлометри за мiстом, i вiддали йому всi грошi, що в нас були, аби вiн перевiз нас на другий берег Бугу. Це завдання було ускладнено тим, що нiмцi позабирали всi човни, однак, наш перемитник мав прихований каяк. Коли стемнiло, вiн вiдрядив нас у супроводi хлопчика, який мав перевезти нас на той бiк. Хлопчик вiв нас через якiсь поля й заростi в такiй темрявi, що, пiдiйшовши до рiчки, ми не знали, що вона вже поблизу. Все йде якнайкраще: хлопчик починає вiдв'язувати каяк... i раптом нас оглушають звуки близьких пострiлiв, заслiплюють вибухи ракет, i за два кроки вiд нас виростає нiмецький патруль, наказує зупинитися й пiдняти руки вгору [...]
На посту нас — знаючи, що ми єврейки! — сприймають дуже сердечно й гостинно: не тiльки частують вечерею, а й скликають потiм вiйськову нараду, присвячену питанню, як нам допомогти. Однак, оскiльки жодного позитивного рiшення не дiйшли, нам не залишається нiчого, крiм як пiти спати. О другiй ночi нiмцi нас будять — в них виникла генiальна iдея: ми поїдемо тим самим каяком! Вони супроводжують нас до рiчки, солдати прив'язують до каяка мотузку, щоб його не знесла течiя, двi мої товаришки в нього сiдають (я вже не влiзла) i вiдчалюють вiд берега. Однак течiя надто сильна, зносить каяк так далеко, що вiн застряє мiж опорами спаленого пiд час воєнних дiй мосту. Нiмцi шокованi, тягнуть мотузку, i пiсля багатьох зусиль їм вдається повернути моїх товаришок назад. Нiчого не вдiєш — експедицiя зазнала невдачi. В похмурому настрої ми повертаємося на пост. I тут несподiвано нам на допомогу приходить українець, у хатi якого квартирують нiмцi, каже, що вiн нас перевезе. Добре, погоджуємося. Вранцi в дорогу нам дають купу порад i застережень (наприклад, у разi зустрiчi з радянським патрулем, боронь Б-же, не казати, що перейти кордон нам допомогли нiмецькi солдати, але що ми насилу втекли з Совєтiв, а нiмцi нас повертають, i так далi), i ми вирушаємо втретє. […]
Однак нас переслiдує недоля. Вiдходимо вiд рiчки на три кроки i натикаємося на радянський патруль. На питання, що ми тут робимо, вiд несподiванки й уважаючи, що ми нарештi щасливо досягли мети, ми втрачаємо самоконтроль i розповiдаємо всю, а радше, майже всю правду. Ми приховали, власне, те, що перейти кордон нам допомогли нiмцi. Але виявляється, що бiльшовики це зауважили. "Ну, добре, — кажуть, — все добре, але ви повертаєтеся". Замiшання. Цього ми не очiкували. Шокованi перспективою повернення, ми видаємо цiлий шквал прохань, благань, аргументiв (що ми комунiстки — ми не знали, що всi так говорять, — i на додачу єврейки, а вiдомо, як жахливо нiмцi поводяться з євреями, i так далi) i, нарештi, вдаємося до найсильнiшої жiночої зброї — плачу. Нiчого не допомагає. [...] Однак в останню мить, коли нас вже садовили до каяка, щоб вiдправити назад, — i коли нашi благання дiйшли до максимуму, вони дозволили себе розчулити й вiдвели нас на пост.
На посту в нас забрали всi документи й посадили пiд арешт, звiдки незабаром нас повели до коменданта цього вiдтинку кордону. То був грузинський єврей — у ранзi полковника. Вiн прийняв нас дуже чемно, допитав у дуже прихильному настрої, а по-тiм виголосив, що рiшення в нашiй справi буде прийнято завтра. [...] Пiсля допиту нас вiдвели до камери, заповненої досить мiшаним товариством, серед якого переважали гендлярi та контрабандисти. Це породило в нас досить недобрi передчуття: вся наша надiя полягала в тому, що до нашої справи пiдiйдуть iндивiдуально, визнають її винятковiсть, — а тим часом нас долучають до цiєї череди, i все свiдчить, що нiхто нас не буде нi шукати, нi виловлювати. Сталося так, як ми й передбачали: наступного ранку нас усiх вивели на вулицю, де на нас вже чекало кiлька вантажiвок. На одну з них почали кидати нашi пакунки — решту було призначено для нас: нас мали вiдвезти назад! Побачивши це, ми знову вдалися до репертуару плачу та iстерик, наважилися на-вiть пiдiйти до присутнього при цiй екзекуцiї полковника — того самого грузинського єврея — i хапати його за руки з криком, щоб нас тут залишив, щоб ув'язнив нас за нелегальний перетин кордону, щоб робив з нами, що забажає, аби нам тiльки тут залишитися. Нiчого не допомагало. Солдати, якi вантажили пакунки, легше далися розчулити й вiдклали нашi манатки, не бажаючи вантажити їх на машину, але полковник уперся: "Нi i ще раз нi!" Тодi ми напали на його ад'ютанта — студента з Ленiнграду, але вiн розвiв руками: "Чим же я вам можу допомогти?" Тодi в розпачi ми сказали: "Робiть, що хочете, ми не їдемо! Заарештуйте нас за опiр владi, киньте нас до в'язницi за нелегальний перетин кордону! Ми не дозволимо себе вiдвезти назад". "Аякже, кинемо вас до в'язницi, дуже нам треба дармоїди", — вiдповiв звеселений усiм цим полковник. Але водночас звернувся до солдат: "Тих — на машини, а цi можуть лишитися!" Ми перемогли".
6 сiчня 1942 року. Розповiдь Крайна, мешканця Варшави, який повернувся зi Львова, про стосунки, що панували там пiд час радянської окупацiї. Записав спiвробiтник "Онеґ Шабат" Й. Конiський.
"У першi днi пiсля того, як бiльшовики увiйшли до Львова, євреї були в захватi вiд змiни. Проте тодi, коли почало складатися життя за нових умов i коли євреї намагалися здобути засоби для життя, виявилося, що новий лад не для всiх був визволенням. Люди, що мали чiтко визначенi професiї, знайшли роботу — однак, їхнiх заробiткiв вистачало тiльки на таке-сяке життя. Багатших євреїв, великих купцiв, промисловцiв i капiталiстiв, а також людей, котрi до вiйни мали певнi позицiї в суспiльствi, здебiльшого вивезли в глиб Росiї. Вiд цих людей надходили розпачливi звiстки: дуже тяжко працювали й заробляли по 80 копiйок на день, в той час як кiлограм картоплi коштував там 2 рублi. Отож вони голодували й били на сполох, щоб їм присилали пакунки з провiзiєю та рятували їх вiд голодної смертi. Найлiпше велося тим євреям, якi отримали керiвнi посади. На загал це було неважко. Люди, якi вступили до Комунiстичної партiї, якi вмiли гарно говорити й змогли своєю псевдопатрiотичною та пропагандистською поведiнкою привернути до себе увагу вiдпо-вiдних органiв, влаштувалися найлiпше, отримали серйознi посади та вели розкiшний спосiб життя. А простих робiтникiв експлуатували, вони працювали по 10 годин на день i бiльше.
Радянська свобода iснувала тiльки на позiр, бо насправдi повсюди проявлявся дуже сильний вплив державного керiвництва. Iснували єврейськi кiнотеатри й театри, в яких вистави давали мовою їдиш, але їхня програма оберталася тiльки навколо теми про експлуатацiю та гноблення єврейських робiтникiв у попереднi роки та в iнших державах. У єврейських школах також навчання пристосували до державної програми. Єврейську лiтературу викладали тенденцiйно, таких письменникiв як Перець та Аш подавали як комунiстiв. Якщо йдеться про релiгiйне життя, то, в принципi, панувала повна свобода, але фактично його було загальмовано. Офiцiйним вихiдним була недiля; отож євреї, котрi працювали на пiдприємствах i на державних посадах, не могли дотримуватися нi суботнього вiдпочинку, нi жодних свят, бо за самочинний одноденний прогул загрожувала висилка до Сибiру. Вони мусили працювати навiть на свята Рош-а-Шана та Йом-Кiпур. Тi, хто не були державними працiвниками, могли ходити в молитовнi будинки, але їх вiдвiдуванiсть була дуже невеликою. Вся нерухомiсть була державною власнiстю, а за користування б-жницею держава стягувала плату в десять разiв бiльшу, нiж за приватне помешкання. Ритуального забою, в принципi, не iснувало, але на це влада дивилася крiзь пальцi й терпiла його. На вулицях Львова ще можна було побачити євреїв з бородами та пейсами i євреїв у традицiйному довгому вбраннi.
Польське населення пiсля приходу бiльшовикiв ставилося до євреїв на загал неприхильно, головним чином тому, що євреї значною мiрою позаймали тi посади, якi до того належали полякам. У всiх установах було багато працiвникiв-євреїв; складами, магазинами та пiдприємствами також керували переважно євреї. Натомiсть неправдою є те, нiби на погане ставлення полякiв до євреїв вплинули гаданi пере-слiдування польського населення населенням єврейським. Офi-цiйно Радянська влада забороняла антисемiтизм. За слово "жид" загрожував високий штраф; але попри все можна було побачити окремi випадки, що свiдчили про антисемiтизм серед радянських солдат. Iнодi солдати витягали євреїв з черг за продовольством, твердячи, що вони хочуть закупити товари не для власного вжитку, а для спекуляцiї. З плином часу євреї ставилися до радянського режиму дедалi неприхильнiше. Про таку змiну свiдчить той факт, що коли вже було загально вiдомо, що нiмцi мають зайняти мiсто, а бiльшовики масово тiкали в глиб Росiї, майже нiхто з євреїв не пiшов за ними, натомiсть усi залишились у Львовi, хоча й знали, що з боку нiмцiв на них чекають найбiльшi утиски та переслiдування".
Пiсля 29 вересня 1941 року. Спогади Станiслава Рожицького про ситуацiю у Львовi влiтку 1941 року.
"3 червня. Депортацiї, депортацiї... це найчастiший рефрен занепокоєних львiв'ян. I справдi мобiлiзовано бiльшiсть вантажiвок i легкових автомобiлiв, поїзди на кiлькадесять арештантських вагонiв, дуже характернi для депортацiй. Щось висить у повiтрi. Вже вивезли кiльканадцять тисяч українських нацiоналiстiв i родини всiх тих, хто був з будь-яких причин заарештований протягом двох останнiх рокiв. Отож постраждали родини всiх тих полякiв, євреїв та українцiв, котрi були ув'язненi за належнiсть до буржуйського прошарку (власники будинкiв, фабриканти, багатi торгiвцi, банкiри тощо), за участь у полiтичному життi (пепеесiвцi, сiонiсти, пiлсудчики, бундовцi, ундовцi тощо), за колишнє життя в пан-ськiй Польщi (колонiсти, державнi службовцi, офiцери, суддi), за спекуляцiю, крадiжки, контрреволюцiйну дiяльнiсть, саботаж тощо. Отож на Сибiр пiшли цiлi родини, а тепер ми очiкуємо своєї черги, бо ми, бiженцi, маємо контакти зi свiтом, отримуємо й пишемо листи до "Нiмеччини", а отже, за кордон, а будь-якi контакти iз закордоном загрожують Сибiром. I це є нашою поточною турботою, яка не дозволяє нам поглянути на полiтичний горизонт, що дедалi темнiшає. Англiйське радiо настiйно нас застерiгає та розкриває нашi очi, але ми, дивлячись на активнiсть чимраз бiльшої кiлькостi енкаведистiв, боїмося тiльки депортацiй. Нехай навiть вiйна, аби лише не Сибiр. Наївнi. [...]
20 червня. Щоразу бiльша загроза на горизонтi [...] Боїмося вiйни, не хочемо усвiдомити фатальних наслiдкiв вiйни, тiкаємо, як щурi, втiшаємося iснуванням пакту i запереченнями ТАРС. Однак розсудливiшi починають вже думати про закупiвлю продуктiв, i є навiть такi, хто мрiє про те, щоб їх вивезли до Сибiру чи Казахстану. Люди купують собi путiвки в Крим i на Кавказ, аби тiльки далi на схiд. Є i такi, що подають заяви до своїх установ з проханням перевести їх навiть на нижчу посаду, але до Харкова, Донбасу i далi. Дехто шкодує, що рiк тому ховався вiд НКВД, коли їх шукали, щоб депортувати. Багато хто просто заздрить своїм родичам i друзям, вивезеним до Азiї. Тут, правда, лютує та тероризує НКВД, призов до вiйська — страшна рiч, бо означає вивезення, переїзд на вiйськову пiдготовку в глиб Росiї, але попри все — мир, праця в кожнiй галузi, досить їжi, рiвнi громадянськi права, а там — вiйни, голод, хвороби, розстрiли, ґетто, пов'язки, табори, безправнiсть. Хоч би там що, але нема рiзницi мiж євреєм та неєвреєм, мiж двома расами, немає нацiональних, релiгiйних, расових упереджень, маємо свiтло, вугiлля, газ, залiзницi, трамваї, автомобiлi, таксi, тож, може, справдi краще — в Крим, на Кавказ, навiть до Казахстану... "Якщо почуєш вночi бомби — це вiйна, — прощаюся ввечерi 21 червня зi знайомою. Однак, хоча сi-ють панiку, не вiрю, як усi, пiдкоряюся долi, iду на каву до "Iнтуриста" [готель "Жорж", — С. Г.], не купую запасiв провiзiї, вiддаляю вiд себе нав'язливi думки i разом з iншими тiшуся оманою й обманюю себе формулюванням — "СРСР tertius gaudens" [лат. "третiй тiшиться", — C. Г.]
[…] 19 липня. Цiлий день працюю у нiмцiв. Хоча маю посвiдчення працiвника, хоча лежу в лiжку з хронiчною хворобою й мене офiцiйно звiльнив вiд працi український лiкар — попри це пiдступно i безцеремонно мене витягають з лiжка, шукають годинника, цигарок, забирають у мене паспорт i всi документи й заганяють на три днi на роботи в казарму, чистити й готувати її для нiмецького гарнiзону. 10 годин працi без їжи й води, без митi вiдпочинку, буквально немає часу перевести подих, пiд батогом українського прислужника, жадiбного й кровожерливого недоростка, темного i тупого. Ми переносимо солдатськi лiжка, скринi рiзного розмiру й ваги, i все це в пришвидшеному вiйськовому темпi, ритмiчно, аби швидше. "Жартома" нас iнодi ставлять до стiнки, руки вгору, постiйно погрожують, що будь-який рух — i нас розстрiляють. Не обiйшлося без працi в клозетах, а якщо людську гiднiсть принижено, повторювати не треба, бо це вже стає щоденним хлiбом.
[…] 22 серпня. Що робити? Стає чимраз гiрше. У Львовi голод, не можна завозити продукти, на всiх рогатках полiцiя, що конфi-скує весь товар. Селяни не ризикують, не з'являються, продають перед рогатками. Оптимiсти передбачають, що "перехiдний час" триватиме ще трохи, отож, аби лише перетривати. Але за два з половиною роки завжди актуальне гасло "аби лише перетривати" втратило популярнiсть, бо ним надто часто й надто наївно надуживали за всiх воєнних обставин. Ми всi добре вiдчуваємо, знаємо, що це вже нижче за рiвень людського життя, ментальнiсть i свiдомiсть, можливо, не хочуть цього визнавати, але щоразу бiльшi дози нас поволi знечулюють, ми пристосовуємося дуже швидко. Ми вже, вже є напiвлюдьми з найпримiтивнiшими бажаннями й потребами: шматочок хлiба чи порцiю супу i жити... З чого жити? За що жити? Як жити? Де жити? Але напiвлюдина не розмiрковує, в нiй дiють лише iнстинкти".
2 — 14 вересня 1941 року, Варшавське гетто. Вiдповiдь на анкету, поширювану серед учнiв напiвiнтернату на вулицi Ново-лiпки, 25 про долю їхнiх родин пiд час вiйни.
"До вiйни ми жили добре. Матуся, брат i сестра заробляли, так що вистачало на життя та одяг. Ми з сестрою не працювали, бо ходили до школи. Коли почалася вiйна 1.IХ.1939 р., це було в п'ятницю, з'явилися нiмецькi лiтаки та скинули 2 бомби, якi заподiяли багато шкоди.
У п'ятницю 8.IХ нiмецькi вiйська увiйшли до нашого мiстечка. Того самого дня вiйськовi почали хапати людей до роботи. На свято куренiв до нас приїхали вiйськовi й забрали всiх чоловiкiв вiд 18-ти до 35 рокiв. Два мiсяцi ми нiчого не чули про брата. Одного дня ми отримали ли-ста вiд брата з Бiлостока, а пiзнiше — з Вiльно, i там вiн залишився до початку нiмецько-росiйської вiйни. На вулицi стояли групки людей i говорили про вигнання, яке нам заповiдав староста ще тиждень тому. Всi ми про це чули, але нiхто не передчував, що це нещастя так близько. Тiльки о 13-й годинi, коли приїхав фурман iз Серпця, ми дiзналися, що в Серпцi о 8 годинi ранку староста наказав скликати все єврейське населення, не зважаючи на стать i вiк, на одну площу, i там було здiйснено найретельнiший обшук. Навiть тяжко хворих витягли з лiжок i з музикою вiдвели на станцiю. За цiєю страшною ходою людей, що втратили все своє майно i дах над головою, йшов найбiльший садист — наш староста. Так вiн вiдвiв їх аж на станцiю, а там чекали вагони для перевезення худоби, на яких був напис "Nur fьr Juden". Їх впустили по кiлька-десят осiб з клунками до вагонiв, де не було нi сидiнь, нi повiтря для стiлькох людей, i замкнули. Тiльки тепер ми уявили собi, що на нас чекає. Наш садист не дозволив нам довго чекати, ми не мали часу подумати, що треба взяти з собою, а що — нi. Обiд — суп iз макаронами — був готовий i залишився на столi, бо нам не дозволили його з'їсти. Вiн наказав скликати все єврейське населення: чоловiкiв до синагоги, а жiнок — до бейт-амiдрашу. Там нас обшукали, наказали нам роздягатися догола i кожну рiч докладно оглядали. Жiнкам i дiтям сказали йти додому. Я пропонував забрати коштовностi з собою, але матуся сховала їх пiд пiдлогою, i сказала, що, коли повернемося, то все знайдемо.
Назавтра, вийшовши на вулицю, ми переконалися, що бiльше не побачимо нашого рiдного мiстечка разом з майном i домом. Чоловiкiв пiсля поновного обшуку випустили iз синагоги й пiд вартою по п'ятеро вiдвели на ринкову площу. Нам наказали спiвати пiсень на їдиш та iвритi, i, хоча серце не дозволяло спiвати, однак, пiд палицею ми мусили. Ах! Як же було страшно дивитися на цих хвилину тому заможних, а тепер бездомних i без гроша за душею людей. Цiлий свiт плакав разом iз нами. З неба падав холодний i пронизливий дощ. Навiть жандарми та вiйськовi спiвчували нашiй жорстокiй долi. Єдина людина з усього повiту в той час втiшалася своїм надзвичайно добрим вчинком. Цiєю людиною був знаний садист, наш староста. Так ми виїхали з мiста, якого дотепер не побачили, в напрямку Серпця. Дорогою ми бачили, як наш староста зустрiвся з iншими й сказав: "Шкода, що зараз тепло, бо хотiв випровадити нас у найбiльший мороз", — але прийшов наказ випровадити негайно. Пiзнiше нас вивезли на залiзницю i там розмiстили в закритих вагонах для худоби, по 50 родин без свiтла, їжи й пиття. Пiсля того почали викликати кожного окремо й пiсля обшуку забирали все цiнне, що хто мав. У вагонi думали, що одну людину застрелили, бо чути було пострiл для страху. Пiсля цiєї операцiї першого полишили й викликали наступного. Нарештi, ми виїхали до Помєховка. Пiсля цiлоденної подорожi, вночi, посеред пострiлiв угору та биття ми мусили зiстрибувати з високих вагонiв на порiзаний телеграфний дрiт, що лежав на землi. Пiзнiше нас поставили в шеренгу по п'ятеро й вiдвели до Нового Двору, де ми провели нiч до 6-ї години. Потiм нас вiдвели до Яблонни, а звiдти — до Варшави, де ми перебуваємо досьогоднi. Тут, у Варшавi, ми вiдразу заходилися гендлювати, i до торiшнього Великодня нам iшлося добре, а вiдтодi наше матерiальне становище дедалi погiршувалося, настiльки, що ми залишилися без засобiв до iснування. Комiтет, знаючи про наш матерiальний стан, почав для нас старатися. Отож добився, щоб ми ходили до клубу, що мiститься на вулицi Новолiпки, 25, де нас щедро годують i де ми маємо багато можливостей навчатися. А всiм цим я завдячую панi керiвницi та вихователям. Завдяки їм я сподiваюся пережити вiйну.
Перльмуттер Йозуе Ґедалiя".
20 березня 1941 року. Сцени з дитячої лiкарнi. Розповiдь, iмовiрно, належить медсестрi Доротi Вапнерман.
"Моє чергування триває з 3-ї до 11 години. Заходжу до вiддiлення — справжнє пекло. Дiти, хворi на кiр, по троє, по двоє на лiжку. Всi з висипаннями, пурпуровi личка, заплаканi очi, оголенi, вкритi струпом голiвки, по яких розгулюють вошi. "Обережно, вошi", — застерiгає мене колега, щоб я надмiрно не наближалася до дiтей.
Разом з помiчницею ми мусимо обслугувати п'ятдесят дiтей. Вiд надмiру працi можна збожеволiти! З чого почати? Розподiляти лiки, робити уколи, годувати, оглядати голiвки (клятi вошi!)? Телефон! Ало! У приймальнi чекають десятеро дiтей, i треба когось по них послати. Заламую руки з вiдчаю. Не маю лiжок, бiлизни, ковдр, пiдковдр. Телефоную до старшої сестри: що робити з дiтьми, якi чекають внизу, в приймальнi? Де їх покласти i в що вдягти? Вiдповiдь стисла. До лiжок, у яких лежать по двоє дiтей, покласти третє, i баста. Все просто!
Посилаю санiтарку. Вона приводить нову партiю. Зазираю в папери — це вже третiй пункт [для бiженцiв, — С. Г.], звiдки прибувають дiти, зараженi кором. Цi — з Калушина. Всi дiти голi. Не маємо бiлизни. Пральня не працює, немає вугiлля. В палатах страшенно зимно. Дiти туляться пiд ковдрами, мечуться в лихоманцi. Змученi й голоднi, синi вiд холоду, засинають. Однак я мушу розбудити цi створiння. Роблю це дуже неохоче. Вони дивляться на мене з подивом. Чому я не даю їм спати? Побачили голку. Укол! — починаються крик i нарiкання. Одне кричить:
— Я хочу додому!
— А де твiй дiм?
— Там, далеко...
— Звiдки ти?
— З Калушина. Нас вигнали.
Iнше просить:
— Вiддайте менi мiй одяг, не хочу бути голий; менi соромно!
[...] У коридорi лежить опухла п'ятирiчна дитина. Вмирає з голоду. Вчора прибула до лiкарнi. Пара опухлих очей, руки й ноги, як кульки. Всi аналiзи ми зробили. Може, нирки? Може, серце? Але це не нирки i не серце. Дитина ледь ворушить вустами, просить шматочок хлiба. Даю їй щось поїсти. Може, проковтне? На жаль, горло опухло, вже нiчого не приймає. Надто пiзно. Лiкар питає:
— Ти щось їв удома?
— Нi, нi!
— А зараз хочеш їсти?
— Так!
За кiлька хвилин востаннє вимовляє "шматочок хлiба" i з цими словами на вустах засинає назавжди. Вмерло, бо не було шматочка хлiба".
21 сiчня 1942 року, ґетто мiста Ґрабув — А. Зонтаґ до батькiв у Варшавському ґетто.
"Любi батьки!
Поштiвку вашу я отримав. Напишiть менi, хто цю поштiвку писав. Якщо це написав М. М., то це мене не дивує, бо я знаю, що вiн завжди був великий бовдур, а якщо це написала люба мама, то я вже й сам не знаю, що думати. Бажаю вам, щоб у вас було стiльки їжi, скiльки в мене. Хiба ж то я колись писав, що менi нема чого їсти? А ви менi пишете такi речi! Боронь Б-же! А на додачу пишете менi, як нiби я живу на вулицi. Хiба не знаєте, що я в дядька Iче? Пишiть, як ся має люба мама, i як ся має рабин, та М. М., та Iтка, i як ся має Бехале. А тепер, мої любi, ви маєте знати, що в тiтки Рохнi i з усього повiту забрали чоловiкiв, жiнок i дiтей, i пiшли вони слiдом за моїм батьком. У нас iще спокiйно, але в будь-який момент це станеться i з нами. Постарайтеся це якось пережити. Бiльше новин не маю. Передаю вам свої вiтання, ваш син А. Зонтаґ.
Пам'ятайте, про що я написав. Бiльше писати не можу. Вiд мене, вашого незабутнього сина, який бажає вам усього найкращого.
Вiд мене.
А. Зонтаґ.
Привiт вiд дядька Iче. Вiтаю вас усiх. Будьте здоровi. Хто знає... Нехай любий Б-г вас береже. Люба мамо! Не впадай у вiдчай! На це нема ради. Зруште небо i землю, щоб у вас не сталося так, як тут".
Сiчень — лютий 1942 року, ґетто мiста Кроснєвiце. З листiв Рози Каплан до чоловiка Шмуеля у Варшавському ґетто.
"21 сiчня.
Мiй коханий! У такому настрої менi не слiд до тебе писати. Знаю, що це в тебе забере чимало здоров'я, — менi тебе шкода, мiй любий, але про кожен свiй лист я думаю, що це мiй останнiй лист, земля пiдi мною трясеться.
Щойно я розмовляла з одним, що прийшов iз Хелмна. Це те мiсце, куди поїхали з Турка, Кола i Домбя. З ними сталося те саме, що в Калiшi з тiткою Парчевською.
Це не брехня. Дiзнаєшся в Боренштайна i доктора Мiлейковського. Iди, любий мiй, бо я туди написала. Не дивуйся, що я така енергiйна. Може, вийде щось для нас зробити, поговори з Люзером — знаю, що не можу до тебе повернутися, бо тепер зима, отож бий на сполох, може, цi люди менi допоможуть, щоб я не страждала й не пiшла зi свiту в такий трагiчний спосiб.
Вибач, що я так пишу, ти мо-жеш подумати, що я якась iстеричка. Якби ж то це була брехня!
22 сiчня.
Мiй коханий! Хоча ще не маю вiд тебе вiдповiдi, одначе, пишу, бо, як я вже писала, вирiшила писати до тебе щодня. Як бачиш, ми ще на мiсцi i здоровi. Але якби ти побачив мене тиждень тому, твоє серце б зрадiло вiд задоволення — так добре я тодi виглядала.
Ця iсторiя нас, а особливо — мене, страшенно пригнiтила, не можу працювати, цiлий день плачу, страшно шкода менi моїх дiтей. Навiщо я їх народила? Не думай, нiби те, що я тобi написала, — брехня. Ця процедура не припинилася. Щодня з Лодзi йдуть повнi вагони в тому самому напрямку. У нас це наробило багато галасу, не можу тобi описати, що тут дiється, хоча в нас iще спокiйно, але чекаємо щохвилини, нiхто не спить ночами. Там, де була дружина Кiбля, це сталося о 2 ночi, звiдти при-йшов її брат.
Чи ти вже щось робив? Чи був у Чернякова? Чи був у доктора Мiлейковського i Боренштайна? Бий на сполох, може, щось допоможе.
Я знаю, що ти багато зробити не зможеш, пишу лише для того, щоби потiм тобi не докоряло сумлiння.
24 сiчня.
[...] Кричала би щосили, але куди тiкати? Адже стоїть такий страшний мороз, i, напевно, дiти померзнуть, а коли мороз буде менший, можливо, вже буде запiзно.
Зараз не маю iншої ради, крiм як сидiти й чекати. Може, з тiєї причини, що це наробило так багато галасу, ця хвороба припиниться [...]
Я зла сама на себе, для нас це велике нещастя — те, що ми знаємо, що на нас чекає.
Краще, коли не знаєш i коли це несподiвано, тодi людина, навiть якщо її вивозять, все ж думає, що якось дасть собi раду. Я себе переконала, що завжди дам собi раду, а тут таке нещастя, ми всi у вiдчаї й чекаємо на останнє прощання. Не можу описати панiку i в такiй ситуацiї мушу працювати, хоча праця не йде, але працюю, i, може, це є щастям, бо iнодi я забуваю, що на мене чекає.
20 лютого.
Мiй любий Шмулю! Останнiм часом я вирiшила бiльше не писати тобi таких листiв, як писала, бо спочатку я думала, що Варшава менi допоможе, але оскiльки я бачу, що всi, з ким ти говориш, так само впливовi, як i я, то нема сенсу писати таких тривожних листiв. Якби ж то i для нас це було несподiванкою. Спочатку я думала, що тi, хто звiдси вибрався, нас урятували, але хто з нами рахується? Те, що було, триває. Машина працює.
Це правда, що не можна так занепадати духом, але те, що я ще не збожеволiла, — це диво.
Вчора почався в нас перший танок iз Клодави, а це вiсiм марок з людини до суботи — бiля 7 тисяч з нашого бiдного ґетто. Це неможлива рiч, тому не знаю, що буде, а згодом — ти вже знаєш, що на нас чекає. Не знаю, що робитиму. Iти — мороз, не йти — знову бiда. Що робити? Правда, мiй любий, що сьогоднi вже кращий лист? Вибач, я не можу. Вибач. Якби ж то ми ще побачилися.
Цiлую, Роза".
Мiж 5-м та 11 квiтня 1942 року, ґетто мiста Замостя. Втiкач iз табору смертi в Хелмнi-на-Нерi Шламек до Г. Васера про табiр смертi в Белжецi.
"Шановний пане Васере!
Можу вам повiдомити, що я, дякувати Б-гу, здоровий, того самого бажаю i вам, щоб чути вiд вас лише добрi новини, а щодо мене, я в критичному становищi, сам не знаю, що робити, охоче побачився б iз паном Коном, це — все, чого я хочу. Шановний пане Васере, ґемiна [єврейська громада, — С. Г.] зовсiм не бажає менi допомогти, то я дуже вас прошу, будьте такi ласкавi, напишiть до мене негайно, я зараз не маю працi й нi шеляга грошей, то я вас дуже прошу вислати менi кiлька злотих, щоб я мiг рятувати собi життя. Отримав уклiн вiд кузина з Люблiна, i з Iзбiци Любельської теж отримав уклiн вiд родини й так далi. Пишуть до мене, що вся родина пiшла на цвинтар у такий самий спосiб, як у Хелмнi. Уявiть собi мiй розпач, я вже не маю сили плакати. До-певне, я пишу вже вам останнiй лист, i допевне я пiду туди, куди пiшли мої батьки, i в такий самий спосiб. Шановний пане Васере, порадьте менi, що менi зробити, щоб побачитися з паном Коном, а якщо нi, то вже нiколи з вами не побачуся. А хотiлося б неодмiнно з вами побачитися й розповiсти про те, що я пережив, i взагалi про все. Цвинтар — Белжецi. Це така сама смерть, як у Хелмнi. Отримав теж уклiн вiд кузинки, яку вже давно не бачив. Останнiм часом вона була в Равi-Руськiй i теж поїхала на цвинтар. Дiдусь мiй у Бiлґораї теж щойно помер, то ж тепер у мене вже
не залишилося нiкого з родини. Уявiть собi моє горе i що я переживаю. Не менi одному здається, що невдовзi я зустрiнуся з паном Хаїмом Ривеном Iзбiцьким, але я хотiв би радше зустрiтися з вами. Що у вас чути? Як ся має ваша дружина? I так далi. Як ся мають усi мої знайомi? Цiлую вас усiх.
З пошаною — Шламек".
14 грудня 1942 року, ґетто мiста Плонськ. Невiдомi Саля та Дина до сестри Рози у Варшавському гетто з прощальними словами перед наближенням Катастрофи.
"Люба наша Рузюньо!
Бачиш, ми думали, що залишимося ще до п'ятницi, але, на жаль, сьогоднi в нас уже останнiй вечiр. Всi спроби перебратися до тебе зазнали невдачi, i взагалi, зараз вже не той час. Мусимо погодитися з такою ситуацiєю та прийняти це все за добру монету. Так, наша єдина, чи ще побачимося — тiльки Б-г знає. Живемо надiєю, що так. Завтра йдемо в незнане при повнiй свiдомостi та в спокої. Якщо нам судилося жити, то добре, а якщо нi — то що поробиш? Найдорожче та найцiннiше ми вже втратили, тож про що нам шкодувати? Єдиним нашим бажанням було тiльки побачитися з тобою, наша єдина й найдорожча. Отож прощавай, найдорожча. Я знаю, що тобi важко буде погодитися з думкою, що ти нас уже втратила, але що ж то ми можемо зробити?! Так судилося, i так має бути. Кажу тобi "прощавай" i мiцно притискаю до серця. Якби ж нам ще побачитися! Люблю тебе вiд усього серця й тужу за тобою — Саля.
Намагайся залишатися тiльки в Юзефа. Кажуть, що й у вас починається епiдемiя. Тож я думаю, що в нього буде краще. Постiйно в думках звертаємося до тебе, наша єдина найдорожча сестричко. Передаємо вiтання Юзефовi та Кiршенбаумам.
Люба наша Рузюньо!
Так нам здається, що пишемо вже останню поштiвку. В середу о п'ятiй ранку ми всi вирушаємо. Перед нами лежить зiбраний наш скромний багаж, а на станцiї на нас вже чекають вагони. Дуже сумно на душi вже вiд самої думки, що тiльки нiч ми переночу-ємо вдома, а завтра вже вирушаємо поневiрятися по свiту. Хто знає, куди i як далеко нас закине доля, важко взагалi уявити наше життя, що на нас чекає, i що з нами буде. Так, найдорожча наша Рузюньо, вiд усього серця прощаємося з тобою, не впадай у розпач i тримай себе в руках. Хоч де б ми були, нашi думки завжди будуть з тобою, наша найдорожча. Рузюньо, як би ж то нам судилося ще раз побачитися з тобою, наша найдорожча, єдина. Бо що ще нам лишилося пiсля втрати наших найдорожчих? Бувай здорова, наша єдина. Ми вiримо, що залишимося живi i ще побачимося. Сердечно цiлую тебе i мiцно притискаю до свого серця.
Любляча тебе Дина".
16 грудня 1942 року. Невiдомий єврей з Плонська — до родини у Варшавському ґетто про депортацiю.
"Зараз ранок. Ми в вагонi всiєю родиною. Виїжджаємо в останнє турне. Плонськ очищено.
Прошу пiти до Бамiв, вулиця Нiска, 6, i передати уклiн.
Ваш [без пiдпису]".
16 грудня 1942 року Залiзнична станцiя Леґiоново. Невiдомий Давид з Плонська — до родичiв у Варшавському ґетто про депортацiю.
"Сьогоднi ми вирушили з Плонська — виїхала вся наша родина i всi євреї. Будь стiйка, бо ми їдемо на весiлля.
До побачення. Давид".
16 грудня 1942 року. Залiзнична станцiя Варшава-Праґа. Невiдома Лая з Плонська — до родичiв у Варшавському ґетто про депортацiю.
"Бувши на зупинцi Прага, пишу вам кiлька слiв; їдемо невiдомо, куди.
Бувай здоровий. Лая".

Софiя ГРАЧОВА.
Альманах «Егупец».

Полоса газеты полностью.
© 1999-2017, ИА «Вiкна-Одеса»: 65029, Украина, Одесса, ул. Мечникова, 30, тел.: +38 (067) 480 37 05, viknaodessa@ukr.net
При копировании материалов ссылка на ИА «Вiкна-Одеса» приветствуется. Ответственность за несоблюдение установленных Законом требований относительно содержания рекламы на сайте несет рекламодатель.